Народився у с. Мелюшках Хорольського повіту (тепер Хорольський район) у родині козака. Читати й писати Боровиковський навчився вдома, у 1819–1822 рр. навчався в Хорольському повітовому училищі, а в 1822–1826 рр. у Полтавській гімназії, де зацікавився літературою під впливом свого учителя словесності І. Г. Буткова.

 У 1826 році Боровиковський вступає на етико-філологічний відділ філософського факультету Харківського університету. Вивчає філософію, російську і загальну історію, географію, латину, французьку та польську мови. Під впливом свого учителя П. Гулака-Артемовського, який викладав російську та польську мови, береться записувати народну творчість — пісні, казки та легенди, збирає матеріали для словника української мови і сам починає писати. Пише вірші російською та українською мовами, беручи теми з історичного минулого та з народного побуту, історії суспільно-політичного і культурного життя українського народу.

 1828-го року в журналі «Вѣстникъ Европы» з'являється перший твір Левка Боровиковського патріотична поема-билина «Пиръ Владиміра Великаго», написана білим віршем. Десь у цей же час поет пише ще одну баладу — «Смерть Пушкаря», змальовуючи в ній воєнні подвиги хороброго лицаря, котрий мужньо б'ється з татарами та ляхами. Написано баладу майстерно, хоч у ній чимало архаїчної лексики і різних стильових умовностей, характерних для романтичного напрямку. Балада стає улюбленим жанром ліро-епічної творчості Боровиковського.

 Перші свої твори Боровиковський писав російською. Але невдовзі він переходить на українську мову і досягає тут більшого успіху. Твором, якому судилося відіграти найвизначнішу роль у літературній долі Боровиковського, стала балада «Маруся» — вільний переспів «Свѣтланы» В. Жуковського. Переспів був настільки вдалий, що «Вѣстникъ Европы», публікуючи твір називав «Марусю» українською суперницею «Свѣтланы». Цією баладою Боровиковський зробив вдалу новаторську спробу ввести в молоду українську літературу зразки світової романтичної поезії, надавши національного колориту темам і мотивам європейської романтичної балади.

 В студентські роки Боровиковський опублікував ще ряд своїх оригінальних та переспівних творів: «Подражаніє Горацію», «Два ворони», «Фарис», «Гайдамаки», «Ледащо», «Бандурист». Боровиковський перекладає оду Горація в серйозному тоні і насичує її національним українським колоритом, розширюючи ідейні рамки твору та висловлюючи свої думки й погляди. Деякі спроби критично оцінити дійсність є і в баладі «Ледащо» (1830 р.).

 Дальшим кроком Боровиковського на шляху збагачення української культури здобутками світової літератури були його переклади «Кримських сонетів» та поеми «Фарсис» Адама Міцкевича. Він переклав усі ці сонети, але до нас дійшов тільки один з них — «Акерманські степи». Пізніше він переклав «Кримські сонети» ще й російською мовою.

 Збереглися тільки два переклади творів О. Пушкіна: «Два ворони» («Ворон к ворону летит») та «Зимовий вечір». Відтворюючи вміст оригіналу, Боровиковський і тут вводить український колорит. У вірші «Два ворони», наприклад, замість богатиря, що лежить убитий у чистім полі, з'являється козак, замість «хазяйки молодої» — молода козачка. Російські нині, що про них згадує Пушкін у «Зимовому вечорі», Боровиковський замінює українськими.

 Одночасно з перекладами Боровиковський пише й оригінальні, переважно лірико-романтичні твори, в яких позначається захоплення поета народною творчістю, серед яких балади «Бандурист» та «Гайдамаки».

 Приблизно 1827 року Боровиковський почав укладати український словник, над яким працював згодом багато років, так і не завершивши праці. У Харкові поет близько сходиться з Ізмаїлом Срезневським, тоді студентом, який пізніше став відомим видавцем, письменником і вченим.

 1830 року закінчив університетський курс зі ступенем «кандидата на отличие».

 Закінчивши Харківський університет, Боровиковський дістав роботу в Курську, де шість років (1831–1837) викладав у гімназії історію, географію, латинську мову і завідував бібліотекою. В архіві збереглися дві промови Боровиковського перед випускниками Курської гімназії. Письменник виступає за поширення освіти серед народу, вбачаючи у цьому «благо суспільне й особисте». На думку Боровиковського, освіта виховує гуманні почуття, а «без глибокої освіченості можна стати жорстоким руйначем».

У Курську Левко Іванович продовжує літературну діяльність, пише нові твори, готує збірку віршів, маючи намір її видати, впорядковує свої фольклорні записи. Тут він написав кілька балад за мотивами народних повір'їв і легенд: «Журба», «Чарівниця», «Козак», «Заманка», «Віщба», «Убійство» та ін. В основу балади «Чарівниця» ліг зміст відомої народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницю» автором якої, вважають, була легендарна народна поетеса XVII століття Маруся Чурай.

 1831 року Срезневський, готуючись видати альманах творів українських письменників {"Український альманах"), запросив Боровиковського виступити в ньому. Левко Іванович посилає йому 7 своїх творів, з яких було опубліковано лише один — баладу «Козак», яку високо оцінив Євген Гребінка.

 Весною 1837 року Боровиковського переводять до Новочеркаської гімназії. Про цей період життя і творчості поета збереглося дуже мало відомостей. Певно, працюючи у Новочеркаську, Боровиковський написав вірші «Дій» та «Чорноморець». За життя поета вони не друкувались і пролежали в архіві І. Срезневського аж до 1930 року, коли, разом з творами інших поетів, були вміщені в книзі «Харківська школа романтиків».

 Влітку 1838 року з допомогою брата Івана, теж викладача, Левко Іванович переїздить до Полтави. Він викладає в гімназії латинську мову, а з наступного року стає ще й викладачем російської словесності та географії у Полтавському дівочому інституті. В цей же час тут працював П. Гулак-Артемовський. Обидва поети часто зустрічались, обговорювали наболілі питання літературного життя і творчості. Боровиковський, як і раніше, багато працює, пише балади, байки, збирає фольклорні твори.

 На весну 1839 року у поета зібралося вже 600 байок та прибаюток (нам відомо поки що тільки 195) та чимало ліричних творів, але публікувати їх поетові було ніде, бо «Вѣстникъ Европы» перестав виходити, а в «Украинском вестнике» досить сильні були реакційні тенденції, а незабаром російське самодержавство закрило й цей журнал. Лише 1840 року журнал «Отечественные записки» вмістив цикл «баллад малороссійских» Л. Боровиковського: «Две доли», «Хромой скрипач», «Великан», «Ружье», «Лихо», «Кузнец». Це, власне, і не балади, а короткі, перейняті романтичним духом оповідання, написані у формі ритмічної прози на матеріалі українських народних казок.

 1841 року Євген Гребінка видав у Петербурзі альманах «Ластівка», де поряд з творами Т. Шевченка, І. Котляревського, В. Забіли та інших поетів було вміщено й твори Л. Боровиковського — поезії «Волох», «Розставання», «Чорноморець», «Палій», «Вивідка», «Зимній вечір», одинадцять байок і прибаюток, понад сто прислів'їв і загадок.

 Писав Боровиковський і прозу, але ці твори не збереглися. Значно більше пощастило байкарській спадщині Левка Івановича. Поет почав писати байки на початку 30-х років. Частину їх надрукував у своєму альманасі «Ластівка» Євген Гребінка. 1852 року в Києві вийшла друком збірка Л. Боровиковського «Байки й прибаютки». Боровиковський недарма назвав ці твори байками і прибаютками. Це два хоч і близькі, але різні жанри. Якщо байка — переважно сатирична, викривальна література, то прибаютка, приповідка стоять ближче до гумору.

 Байки Боровиковського мали неабиякий успіх, їх передруковували у різних антологіях і збірниках. Чимало образних висловів із байок перейшли в фольклор (наприклад: "Голодний Клим озвавсь баса: «Найлучча птиця — ковбаса!», «Хто сам собі дає зарік — пропащий чоловік» та ін,).

У тридцять п'ять років поет одружується і в його літературній діяльності починається творчий спад. Незабаром Боровиковський переходить на посаду інспектора Полтавської гімназії. А ще трохи згодом письменника спіткала тяжка психічна хвороба. Десь близько п'ятдесяти років він іде у відставку і живе то в рідних Мелюшках, то в Хоролі, зовсім припинивши літературну діяльність. З листів поета видно, що жилося йому дуже важко. В архівах збереглося його «прошеніє» про збільшення пенсійної допомоги «для приличного безбедного меня и жены моей содержания и необходимейшего воспитания моих детей».

 Останні роки життя Левка Івановича минали в рідному селі. 1876 року про нього згадав письменник Олександр Кониський. Розшукавши поета, Кониський запросив його взяти участь у виданні збірки творів українських письменників, яку він готував. Боровиковський радо відгукнувся, написав кілька байок і послав їх Кониському. Через цензурні утиски задумана збірка не вийшла, а твори Боровиковського надовго залягли в архіві. Нові байки Левка Івановича — «Вода та Гребля», «Слон, Свиня і Звірі», «Лисиця-охвицер» — відрізняються від ранніх його творів. Це вже не короткі за формою, а розгорнуті сюжетні байки. Майстерністю вони поступаються перед творами зі збірки «Байки й прибаютки», але критика дійсності в них значно рішучіша.

 Боровиковський мріяв видати два томи своїх творів. Була в нього думка звернутися через сина Олександра до петербурзьких видавців. Просив він допомоги і в Кониського. Та ці заміри не здійснилися. 26 грудня 1889 року на 81 році Боровиковський помер. Його поховали на маляренківському кладовищі, недалеко від садиби. Могилу Боровиковського розшукали хорольські учні під керівництвом учителя-краєзнавця К. О. Ходосова. У 1961 р. на могилі встановлено цегляний обеліск, який у 1986 р. замінили мармуровим пам'ятником. (Википедия)

Леся Українка – літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач (Квітки) (13 (25).02.1871 – 19.07 (1.08).1913), великої української поетеси та драматурга.

Леся народилась у родині українських інтелігентів Петра Антоновича Косача та Ольги Петрівни Косач (з роду Драгоманових). Петро Антонович – юрист за фахом, випускник Київського університету, більшу частину життя служив у Волинській губернії в установах у справах селян. Він був членом київської «Старої громади», де познайомився з Михайлом Петровичем Драгомановим та його молодшою сестрою Ольгою.

Народилась Леся у місті Звягелі (Новограді-Волинському); в 1879 році родина переїжджає до Луцька, а в 1882 році – до власного маєтку в селі Колодяжному біля Ковеля. Саме Колодяжне, де вона формувалась як особистість, Леся вважала своєю малою батьківщиною.

Вже в ранньому дитинстві в житті Лесі проявились дві важливі риси – її хвороби та її надзвичайні здібності.

Хвороби. Леся народилась дуже кволою і потім все виглядала тендітною. В родині її любовно звали Зеїчкою (тоненькою билиночкою). В 1880 році в неї виявились ознаки хронічної хвороби, яку довго не могли визначити. Виявилось, що це дуже прикра форма туберкульозу кісток (кокситу). 11.10.1883 р. Лесі було зроблено операцію на вражених кістках лівої руки, але дуже скоро з’ясувалось, що вражено також кістки правої ноги.

Болі в нозі, то стихаючи, то підсилюючись до нестерпних, переслідували Лесю аж до 1899 року, коли в Берліні їй було зроблено вдалу операцію. Одужавши після неї, Леся змогла нарешті ходити відносно вільно.

Починаючи з кінця 1907 року у Лесі з’явилися ознаки туберкульозу нирок. Єдиною радою на цю хворобу було кліматичне лікування в Єгипті, де Леся провела зимові сезони 1909 – 1910, 1911, 1912 – 1913 років. Це були паліативні заходи, які уповільнювали розвиток хвороби, але не могли її спинити. У стані крайнього виснаження від поганої роботи нирок Леся згасла на 43-у році життя у містечку Сурамі в Грузії.

Здібності. Уже в ранньому дитинстві Леся виявила свої надзвичайні здібності (її сміливо можна назвати Wunderkind). Вона дуже рано навчилась читати і вже у віці п’яти років написала свої перші листи до Женеви, до родини дядька Михайла Драгоманова. У віці дев’яти років вона написала свій перший вірш «Надія», у 13 років вона вже мала надрукованими 2 поезії. Ці твори з’явились під псевдонімом «Леся Українка», який запропонувала її мати. У 14 років Леся – автор двох надрукованих перекладів повістей Гоголя та першої своєї поеми «Русалка».

Леся дуже любила музику й мала великі здібності до гри на фортепіано. Вона не могла їх розвинути через хворобу руки.

Через ту саму хворобу Леся ніколи не мала змоги відвідувати школу й набиралася знань від матері, приватних вчителів та постійного читання книжок.

Леся мала прекрасні здібності до мов і сама про себе говорила, що мабуть немає такого звука, якого вона не могла б виговорити. Вона вільно розмовляла українською, російською, польською, болгарською, німецькою, французькою та італійською мовами, писала свої твори українською, російською, французькою та німецькою мовами, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов. Вона добре знала латинську мову, а під час перебування у Єгипті почала вивчати іспанську мову.

Блискуче знання мов відкривало перед нею всі багатства європейських літератур, новинки якої вона мала змогу читати в оригіналах.

Творчість. Основна тема творчості Лесі Українки – це національно-визвольна боротьба українського народу, упевненість у неминучій перемозі в цій боротьбі. Починаючи від таких ранніх творів, як поема «Самсон» (1888) та поетичний цикл «Сльози-перли» (1891), через високу патетику «Невільничих пісень» (1895 – 96) – аж до «Триптиха» та «Оргії» (1913), завершених в останній рік її життя – Леся Українка давала все нові й нові образи безкомпромісних борців за свободу проти тиранії усякого роду.

Ця політична поезія ніколи не була агітацією, пристосованою виключно до потреб біжучої хвилини. Не даючи ніяких порад щодо програми й тактики революційної боротьби, щодо конкретних шляхів втілення ідеалів свободи, і навіть не називаючи слова «Україна», Леся показувала романтичні картини цієї боротьби.

З якої б області вона не брала свої сюжети – чи з давнього Єгипту («В дому роботи», 1906), чи з історії давніх євреїв («У полоні», 1903, «На руїнах», 1904), чи з доби раннього християнства («Руфін і Прісцілла», 1908, «Адвокат Мартіан», 1911), чи з європейського середньовіччя («Роберт Брюс», «Давня казка», 1893) – скрізь ми бачимо чітко окреслених позитивних героїв, уособлення мужності, чесності, відданості ідеалам. І бачимо табір знахабнілих від безкарності деспотів, уособлення насильства, розбещеності й деморалізації. Зіткнення цих сил, у відповідності до правил романтизму, найчастіше закінчується трагічно, але завжди загибель героїв у Лесі Українки виявляється необхідним кроком до перемоги.

Основними джерелами творчості Лесі Українки були її внутрішні переживання та літературні враження (на яких засновані згадані вище твори). Її переживання відбилися у цілому ряді блискучих ліричних поезій, починаючи від раннього циклу «Зоряне небо» (1891) – аж до циклів «Весна в Єгипті» (1910) та «З подорожньої книжки» (1911), написаних у повному розквіті її таланту. З цього ж джерела випливають і деякі інші її твори, наприклад, оповідання «Голосні струни» (1897).

Натомість спостереження над сучасним життям, котрі звичайно є джерелом творчості письменника, не мали для Лесі Українки істотного значення, хоча такі її твори як повість «Одинак» (1894) або оповідання «Над морем» (1898) випливають саме з цього третього джерела.

Стильові пошуки Лесі Українки не обмежувались романтизмом: маємо її твори в дусі декадентизму («Блакитна троянда», 1896), реалізму (вже згадані «Одинак», «Над морем», «Приязнь», 1905) і навіть чистого естетизму без виразної ідейної спрямованості («Лісова пісня», 1911). Проте романтичний стиль завжди залишався панівним у її творчості.

Переклади. Ще у 1889 році в листі до брата Михайла Леся Українка виклала велику програму перекладів творів світової літератури українською мовою. В рамках цієї програми вона перекладала твори Г. Гейне – «Ліричні співанки» (1890), поему «Атта Троль» (1893) та інші поезії. Серед її перекладів – гімни з «Ріг-веди» (1890), поезії Давнього Єгипту (1910), спроби перекладів творів Гомера, Данте, Шекспіра, Байрона.

Про ідейну спрямованість перекладів Лесі Українки найкраще свідчить її робота над драмою Г. Гауптмана «Ткачі» (1900), темою якої є повстання робітників у Сілезії в 1844 р.

Фольклор. Леся Українка упродовж усього життя цікавилася українським фольклором. Вона знала дуже багато народних пісень (близько 500) і сама була визначним носієм фольклору. Перша її фольклористична праця – «Купала на Волині» – опублікована в 1891 р., а останній великий цикл пісень з її голосу записав її чоловік К. В. Квітка в 1913 р.

Леся Українка і Климент Квітка були першими українськими фольклористами, які почали записувати виконання народних співів на фонограф. У 1908 р. Леся виділила із своїх невеликих коштів 300 рублів для Філарета Колесси, завдяки чому він зміг записати багато дум для свого фундаментального видання.

Громадська активність. Оскільки в Російській імперії будь-яка громадська активність була заборонена, кожна спроба в цьому напрямку ставала нелегальною й революційною. В 1897 – 1900 роках Леся Українка перекладала українською мовою твори європейської соціал-демократичної літератури, щоб дати матеріал для самоосвіти українським соціал-демократичним гурткам.

Період найбільш активної участі в революційному русі припадає на 1902 – 1903 роки, коли, перебуваючи в Сан-Ремо (Італія), Леся Українка веде листування з Феліксом Волховським у Лондоні та Михайлом Кривинюком у Празі. Темою листування було видання нелегеальної літератури, з якої до нас дійшов переклад «Казки про царя Семена». В той час Леся Українка готувала твір під назвою «Наше життя під царями московськими», який на сьогодні не знайдено.

Після революції 1905 року з’явилися деякі можливості легальної громадської праці. В червні 1906 р. Леся Українка була обрана до правління київської «Просвіти», де вона опікувалась бібліотекою. Ця її діяльність уже в листопаді 1906 р. звернула на себе увагу царських жандармів: у відкритті публічної бібліотеки було відмовлено, а участь Лесі Українки у «Просвіті» розцінювалась як компрометуючий факт і для Лесі особисто, і для цілої організації.

Логічним наслідком цих жандармських студій став арешт Лесі Українки (17 – 18 січня 1907 р.), а в подальшому – і закриття самої «Просвіти».

Після 1907 року Леся Українка через сімейні обставини та прогресуючу хворобу була змушена жити переважно за межами України і не мала змоги брати участь у громадських справах. В цей час вона зосереджується на головній справі свого життя – поетичній творчості.

Спадщина. За життя Лесі Українці вдалося надрукувати окремим виданнями три збірки своїх поезій: «На крилах пісень» (Львів: 1893 р.), «Думи і мрії» (Львів: 1899 р.), «Відгуки» (Чернівці: 1902 р.). В Києві в 1904 р. була надрукована книга вибраних поезій під назвою «На крилах пісень», сильно пошарпана російською цензурою; в 1911 р. київське видавництво «Дзвін» випустило перший том творів, який виявився й останнім.

Наступний етап вивчення спадщини Лесі Українки припадаає на 1920 – 1930 роки. В цей час були надруковані зібрання творів у 7 томах (1923 – 1924 рр., під ред. К. В. Квітки) та у 12 томах (1927 – 1930 рр., під ред. Б. В. Якубського, не закінчене). Ці видання здійснювались українськими патріотами і вони досі становлять велику цінність.

Цей етап було брутально перервано керованими з Москви політичними репресіями. Всі учасники студій були знищені або позбавлені можливості працювати за фахом.

Тому наступний, радянський етап (1950 – 1991 рр.) розпочався неначе з чистого аркуша. Його провадили цілком нові люди, які не отримали ніякого спадку з попереднього етапу, і навіть згадки про попередніх дослідників ретельно викреслювались. В цей час було надруковано твори Лесі Українки у 5-ти (К., 1951 – 1956), 10-ти (К., 1963 – 1965) та 12-ти томах (К., 1975 – 1979). Попри зловорожу настанову до українства та політичну цензуру, ці видання все ж таки містили дещо нове, раніше невідоме зі спадщини поетеси.

Четвертий етап опанування спадщини Лесі Українки розпочався в часи незалежності (від 1991 р.) і триває досі. На цьому етапі основна увага приділялась розмовам про необхідність надрукувати нове видання творів у 16 томах (але станом на 2014 р. жодна літера з цього видання ще не була надрукована). (Энциклопедия жизни и творчества Леси Украинки)